ІСТОРІЯ ТЕСТУВАННЯ

Матеріал з TIMO Wiki

ІСТОРІЯ ТЕСТУВАННЯ. Спроби скласти педагогічні тести, які можна вважати першими зразками шкільних тестів успішності, здійснили англієць Джордж Фішер (1864 р. розробив так звані «scale books» — шкальовані книги) й американець Дж. М. Раїс (1894 р. надрукував у формі таблиць тести, призначені для перевірки орфографічних знань учнів).

Перші наукові праці з теорії тестів з’явилися на початку XX ст. на межі психології, соціології, педагогіки. Зокрема Ф. Гальтон, досліджуючи індивідуальні відмінності людей, розробив набір методик для визначення слухової, зорової й тактильної чутливості. Свої дослідження він назвав «розумовими тестами». Важливим внеском Ф. Гальтона в розвиток теорії тестів було визначення трьох головних принципів: застосування серії однакових досліджень до великої кількості обстежуваних, статистичне опрацювання результатів, визначення еталонів оцінки.

У 1896 році Карл Пірсон започаткував основи теорії кореляції. Цього ж року американський психолог Дж. М. Кеттел у праці «Розумові тести і вимірювання» запропонував уважати тест засобом наукового дослідження з відповідними вимогами щодо його чистоти. Він визначив такі вимоги до тестів: однакові умови для всіх тес-тованих; обмеження часу тестування (не більше ніж година); відсутність глядачів (спостерігачів) під час тестування; наявність хорошого обладнання, що викликає довіру в тестованих; наявність інструкцій, які всі тестовані розуміють однаково; результати тестування підлягають статистичному аналізу, зокрема знаходять максимальний, мінімальний і середній результат, розраховують середнє арифметичне і середнє відхилення.

У 1904 році Чарлз Едвард Спірмен довів, що кореляція між двома змінними свідчить про наявність спільного та специфічних факторів, притаманних кожній змінній. Він став основоположником двофакторної теорії. Пізніше Луїс Левон Терстоун розвинув ідею факторного аналізу. У 1905 році французькі психологи Альфред Біне та Теодор Сімон розробили серію завдань для дітей віком від 3 до 11 років, яка містила 30 завдань, розташованих із зростанням їхньої складності. Ці завдання були призначені для того, щоб відрізнити здібних до навчання, але ледачих дітей від розумово відсталих. 1908 року розроблено другу версію шкали Біне—Сімона для визначення різних рівнів інтелектуального розвитку нормальних дітей. Варіант 1911 року містив шкалу для дітей до 15 років. Здійснено спробу стандартизувати шкалу й визначити її валідність.

1916 року для діагностики інтелектуальних здібностей Л. М. Термен розробив шкалу (нова редакція тесту А. Біне), яка стала відомою як Станфордська шкала інтелекту Біне, — у ній запропоновано коефіцієнт інтелектуальності IQ, що тлумачили як співвідношення між розумовим і паспортним віком досліджуваних. У редакції Л. Термена збільшено кількість тестів від 54 до 90, уперше розроблено інструкції для окремих субтестів. Через два роки (1918) група американських психологів створила «інтелектуальні» тести для шкіл країни. Вони отримали назву «національні тести». На початку XX ст. В. А. Макколл поділив тести на педагогічні й психологічні. Основоположником педагогічних вимірювань уважають американського психолога Едуарда Лі Торндайка («Вступ до теорії психології та соціальних вимірювань»). Першим стандартизованим педагогічним тестом, розробленим під керівництвом Е. Торндайка, був тест з арифметики М. Стоуна. У 1915 році Єркс створив серію тестів, головна відмінність яких полягала в зміні системи підрахунку. Замість вікових часток, запропонованих А. Біне, тестований за кожен правильно виконаний тест отримував певну кількість балів, які переводили за запропонованими стандартами в коефіцієнт обдарованості або успішності.

Тривалий час тести розвивались як інструмент індивідуальних вимірювань. До масового характеру розвитку тестування спричинила необхідність перейти від індивідуальних тестів до групових.

1917—1918 роках у США розроблено перші групові тести для потреб армії. Найпопулярнішими були Альфа- та Бета-тести А. Отіса. Основні принципи, що їх використовували для створення цих тестів, були систематизовані М. Бернштейном, і пізніше на них почала спиратися вся методологія групових тестів:

1. Принцип обмеження в часі: тільки 5% тестованих можуть устигнути виконати запропонований тест за відведений час.
2. Принцип деталізованої інструкції як щодо проведення тестування, так і щодо опрацювання результатів.
3. Включення тестових завдань із вибірковим методом формування відповіді, тобто вказівкою підкреслювати будь-яку довільну відповідь у разі, коли тестований не знає правильної відповіді.
4. Підбір тестів після ретельного статистичного опрацювання й експериментальної перевірки. Відкриття тестів як методу вимірювання спричинило швидкий розвиток психотехніки, педології, експериментальної педагогіки в країнах Європи й особливо в США.

У Сполучених Штатах розробляють і перевіряють тести спеціальні державні служби. 1895—1896 pp. в США створено два національних комітети, що організовували й спрямовували роботу тестологів. 1900 року в США створено Раду із вступних іспитів, а 1926 року. Рада коледжів ухвалила тест SAT, розробила тести для кваліфікаційної та професійної оцінки діяльності педагогів. У 1947 році в США створено службу освітнього тестування (Educational Testing Service — ETS). ETS розробляє тести як для організацій, так і для індивідуальних замовників, результати цих тестів використовують для вступу до коледжів, університетів, магістратури.

Отже, запровадження тестування відбувалося в три етапи (класифікація Е. Торндайка (1874—1949):

1. Період пошуків (1900—1915). На цьому етапі відбувалося усвідомлення й початкове запровадження тестів пам’яті, уваги, сприйняття, запропонованих французьким психологом А. Біне. Апробовано тести інтелекту, які дають можливість визначити коефіцієнт розумового розвитку досліджуваних.
2. Наступні 15 років (1915—1930) відзначені бурхливим розвитком шкільного тестування, у цей час розроблено й запроваджено багато тестів. Накопичений досвід дав можливість узагальнити результати й зробити висновки щодо можливостей та обмежень тестування.
3. З 1931 року починається сучасний етап розвитку шкільного тестування. Пошуки фахівців спрямовані на підвищення об’єктивності тестів, створення безперервної освітньої системи тестової діагностики, підпорядкованої єдиній ідеї й загальним принципам, створенню нових, більш досконалих засобів опрацювання результатів тестування, накопичення й ефективного використання діагностичної інформації.

У США групові тести набули широкого розповсюдження, а згодом поступово, протягом майже десятків років і виключно на добровільній основі суб’єктів тестування (що є дуже важливим), набули характеру обов’язкових. У 1981 році в США створено Національну раду зі стандартів освіти й тестування.

Нова хвиля використання тестів, починаючи з 60-х років XX ст., мала загальноосвітній характер і була пов’язана з розробками американського педагога Р. Тайлера (за його ініціативою розроблено програму National Assessment of Educational Progress (NAEP) — Державну програму педагогічних вимірювань, яка суттєво вплинула на впровадження тестування в систему освіти США. Головний принцип Р. Тайлера полягав у тому, щоб не здійснювати контроль за місцевими системами шкільної освіти «зверху», а спонукати педагогічні колективи самостійно вдосконалювати ці системи і навчальний процес у них.

Росія (й Україна як складова Російської імперії, а потім СРСР) на початку XX ст. здійснила перші спроби запровадити тести в практику шкільного контролю. Певні дослідження з тестології пізніше проводили й у Радянському Союзі. Розвиток тестування в СРСР відбувається в три етапи:

1 етап — 20-ті — середина 30-х років XX ст. Відбувається процес накопичення інформації з тестових технологій. У 1925 році при педологічному відділі інституту методів шкільної роботи створено спеціальну тестову комісію, яка навесні 1926 року підготувала стандартизовані тести з природознавства, суспільствознавства, арифметики (обчислювальні операції та розв’язання задач), географії (знання карти), на правопис і розуміння прочитаного. В основу цих матеріалів були покладені американські зразки тестів. До них додавали інструкції й особову картку для обліку прогресу учня в навчанні. У СРСР у цей час, як і на Заході, визначальним став прагматичний підхід, що ґрунтується не на психолого-педагогічній теорії, а на математичній статистиці.

У період сталінізму тестологію почали розглядати як ворожу й буржуазну. Після постанови ЦК ВКП(б) 1936 року були ліквідовані не тільки інтелектуальні тести, а й тести успішності. Як наслідок — застій в експериментальній педагогіці та психології.

2 етап — 30—50 роки XX ст., коли тести використовували переважно у сфері психологічних досліджень на обмежених контингентах учнів, зазвичай за зарубіжними зразками.

3 етап — 60—90 роки XX ст. Тестування як метод вимірювання знань почали використовувати у військових училищах Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ та інших спеціальних навчальних закладах. Однак спроби відродити тестування в 70-х роках XX ст. були невдалими, так само як невдалою була організація тестування успішності випускників загальноосвітніх навчальних закладів, здійснена Міністерством освіти 1993—1994 pp.

Після здобуття Україною незалежності розпочинається новий етап у розвитку тестології в нашій країні. Хоч наслідки політики колишнього СРСР відчутні й донині, що позначається на відсутності національної школи тестування, Україна робить кроки щодо запровадження тестування в освіті. Починаючи з 90-х років XX ст., багато вищих навчальних закладів почали переходити на нові умови прийому до вищих навчальних закладів із використанням тестових технологій.

У 1993 році Міністерство охорони здоров’я України за підтримки міжнародних фондів і за безпосередньої участі західних спеціалістів запровадило тестування для ліцензування лікарів. Система перевірки й оцінювання професійних знань і майстерності студентів і випускників медичних навчальних закладів «Кроки» є першою в Україні, хоча й вузькопрофесійною, системою тестування загальнодержавного рівня. У рамках цього масштабного проекту створено банк завдань, у який збирають емпіричні дані, проводять їх психометричний аналіз.

У 2002—2005 pp. Центр тестових технологій за підтримки Міністерства освіти й науки України та Міжнародного фонду «Відродження» започаткував експеримент щодо впровадження зовнішнього незалежного оцінювання в систему загальної середньої освіти. Поетапно запроваджували тестування з історії України та всесвітньої історії, математики, української мови, географії, біології, фізики, хімії, результати яких протягом 2003—2007 pp. випускники загальноосвітніх навчальних закладів за бажанням могли зарахувати під час вступу до вищих навчальних закладів (2003 р. — 3121 учасник тестування, в експерименті брали участь 4 університети; 2004 р. — 4500 учасників тестування, 31 університет зараховував результати тестування за згодою абітурієнтів; 2005 р. — 8700 випускників ЗНЗ, в експерименті брали участь усі ВНЗ України).

Згідно з Указом Президента України від 4 липня 2005 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні», з 2006 року в Україні впроваджується національна система зовнішнього незалежного оцінювання, в основу якої покладено модель зовнішнього стандартизованого тестування. У 2006 році створено Український центр оцінювання якості освіти, який здійснює оцінювання й сертифікацію навчальних досягнень випускників.

У 2006 році Український центр оцінювання якості освіти за підтримки МБО «Центр тестових технологій і моніторингу якості освіти» та Міжнародного фонду «Відродження» уперше провів зовнішнє незалежне оцінювання навчальних досягнень на національному рівні, у якому брали участь 41 000 випускників ЗНЗ (загалом 82 000 тестувань з української мови, математики та історії). З 2008 року вступ до ВНЗ здійснюють тільки за результатами зовнішнього незалежного оцінювання.